Допомога бійцям – Попасна, Красноармійськ, Піски

Раніше ми мали три складники процесу – мирне населення, волонтерів і армію – не армію, ополчення – не ополчення, скажімо так, збройні сили перехідного періоду.

Півтора-два роки тому волонтери були хай не першою, але далеко не останньою ланкою цієї війни. Час, коли з Артемівська у Костянтинівку їхали за спиною групи зачистки, тому що у посадках іще були ДРГ. Час, коли бронік і каска у волонтерському екіпажі сприймалися як нормальний атрибут. І граната у бардачку, про всяк випадок. Час, коли потрібно було все – вода, форма, взуття, тактичні окуляри, медицина, кровоспинні, біноклі, а про таке чудо, як тепловізор, іще ніхто не заїкався. Ми зайшли у цю війну голі і босі, із ватними штанами 46-го року випуску.

На наших очах ситуація змінювалася. Сіра зона звужувалася, у прифронтових містах відновлювали порядок, у містечка і села повернулася нова пошта та інші перевізники, запрацювали готелі, магазини. І головне, з кожним рейсом ми бачили становлення махіни, чудиська “обло і озорно”, нової армії. Я знаю про проблеми, якими супроводжується цей процес. Але факт є фактом, ми зараз маємо справу з інституцією, яка націлена на виконання своїх завдань і має для цього ресурси. Ти або входиш у структуру, приймаєш її правила гри і обмеження, або відступаєш у сторону, щоб не плутатися під ногами.

У мене язик не повернеться назвати наших бійців “зайчиками” чи “хлопчиками”. Цей 50-річний “зайчик” тут а) на роботі, б) надовго і в) ломом підперезаний. Вони не воюють, вони працюють, вони зайняті справою, яку в цих самих полях і ярах робили інші українці задовго до них, іще від перших орків.

Чим ми можемо допомогти у їхній роботі зараз? По-перше, ми можемо підтримати нашу армію морально. Ми можемо говорити правду, не про міфічних аватарів, а про нормальних, адекватних чоловіків і жінок, які добре працюють у некомфортних умовах. Ми можемо час від часу провідувати “свої” підрозділи, стримуючись від бажання зробити селфі на позиції або написати щось таке гаряче про черговий котел в Авдіївці. Скажімо так, на “передових рубежах” зараз ніхто не звітує перед волонтерами і не ділиться свіжими історіями. Нарешті з”являється поняття військової таємниці, контроль за мобільними переговорами, взагалі контроль за язиками.

Ну і головне, ми можемо і далі підігрівати громадський інтерес до теми АТО. Ми не повинні миритися із статусом законсервованої війни, тому що за всіма ознаками, цей конфлікт планують на роки. Це бездонна бочка, у яку рік за роком вилітатимуть ресурси України, а якщо додати потенційні виплати на “відновлення Донбасу”, це втопить нас усіх.

У цій поїздці я цілеспрямовано фотографувала руїни. Я хочу, щоб ці фото з Пісків побачили у нашому селі, побачили у Глухові, у інших містечках як наочне свідчення того, що буває, коли народ розслабляється. Особливо це актуально для прикордонних з Росією областей. Ось така неприглядна війна може у будь-який час прийти у ваш дім. Ось такими стануть ваші будинки, меблі, городи. Ось такими будуть фасади. Ось що залишиться від даху.

Я хочу, щоб ці фото побачив мій дядько-пасічник, який досі вважає, що “всі власті однакові”, і що “нам главне шоб тільки робота була, а хто там наверху командує, не важно”. Я знаю, що його пройме весняне село у цвіту, без жодної бджоли у деревах. Як це так? Саме взяток іде, яблуня зацвіла, а бджіл нема??

Але я не знаю, що пройме місцевого охоронця в Артемівську, який довго розказував напарнику про “батальйони негрів” під Дебальцево. І про “територіальний” коефіцієнт до пенсії, за яким йому платять тільки 1800 грн, а у “києвлян” пенсії по 5 тис грн. Тому що “коефіцієнт” вищий… Чи адміністраторшу в готелі – нема води? брудна постіль? брудний душ? Ну і ладно.

Багато “не знаю”, але зрештою, у країні є розумніші за нас люди, яким належить знати. А я переважно фотографувала з вікна машини, перевалюючись із ями на яму. Можливо, ці фото допоможуть комусь знати краще.

Нова клумба на заправці, її тут не було. Свіжо-засклені вікна у Попасній замість картонок. Небо з-під маскувальної сітки. Імпровізований концерт у підвалі, за розкішним круглим столом з антикварною стільницею, де рації вперемішку з печивом і патронами. Великий жовто-синій тризуб біля розбитого мосту, бліндаж під “Мостом” із закличним написом – “сдаю койко-місце”. Грубий сміх, груба реальність, яка насправді є більш реальною, ніж здається звідси, з Києва.

Хочу подякувати людям, які допомагали з організацією рейсу, незважаючи на свої власні сумніви та обставини. Людям, які вірять, що труднощі – ситуативні, а правда все одно на нашому боці. Отже, дякую Армен Шахарьянц за теплу зустріч і підвантаження пасками і смаколиками від яготинців. Дякую Inna Olkhovaya за медові суміші, Олена Донченко за каву, Petr Primachenko за знамениту тушонку,Народний Оборонпром за скоби для бліндажів, жилетки і печиво. Дякую Anna Molchanova за штани і форму, Sergey Dubenko за фліски, Galina Andrejceva за гумові чоботи і білизну, Viktoriya Lasiychuk за медицину і перев”язочні, Жені і Валіку за підсумки, турнікети, мастило для зброї, Alla Kupchenko за кікімору,Любов Волощенко, Viktoriya Lasiychuk і Ольга Лобода за оплату пального. Дякую іще багатьом багатьом нашим друзям, які передавали і приносили речі, і яких я зараз просто не можу перерахувати, тому що заклинило після безсонної ночі, але які все одно на мене не образяться.

Спокійних нам свят, дорогі. Хоч би Паска минула нормально, без втрат.”

Тамара Горіха Зерня