Богдан Масляк: “Хто відповідає за затвердження даної форми, в якій ходять солдати? Він затвердив, поставив печатку під формою, яка непридатна для військового. Значить, є два варіанта. Вдягаєш, пензлюєш на фронт в ній. Як солдат, рядовий, а не генерал, який ходить там пузатий в кепці, і його обслуговують. Або сідаєш в тюрму з конфіскацією майна, всього повністю. В любому випадку, це є зрада”
Раніше Богдан Масляк був підприємцем – займався родинним рестораном та магазином будівельних матеріалів. Але волонтерська діяльність, забравши весь час, змусила його відмовитися від управління справами, довіривши його родичам. Він також був депутатом міської ради містечка Пустомити, навіть створивши там групу однодумців – втім, більшість депутатів не підтримала його прагнення до повного оновлення влади.
«Пустомити – це район, який охоплює найбагатші землі Львівщини, дотичні до самого Львова. Відповідно, корупційний склад держорганів надто великий. І приваблива земля, заради якої йдуть до влади в Пустомитівському районі, щоб мати можливість дерібанити», – пояснює непоступливість колег по міськраді Масляк.
Після того, як на Майдані він допомагав витягувати поранених з Інститутської 20 лютого, повернувся до рідного міста і зопалу побив «регіонала» (за те, що той лишився у раді), «свободівця» (за спротив ідеї назвати безіменну площу іменем Героїв Небесної Сотні) і начальника міліції. Незабаром підписав заяву про складення повноважень. Бо не зміг «сидіти в одному залі з людьми, які використовують своє становище задля власної користі», – як сам наголосив у фейсбуці. До того ж, його вже чекав схід.
«Я просто відчув на собі, де і які проблеми потрібно вирішувати», – наголошує важливість власних поїздок волонтер. В Пісках він ніс бойове чергування разом з добровольцями. Неодноразово попадав під обстріли, заблукав у Донецькій області, кілька метрів не доїхавши до ворожого блокпосту у Авдіївці; у Лисичанську взяв участь у «останній» молитві підрозділу перед смертельним боєм – але завжди рятувався.
Навіть свою улюблену родину – дружину і двох діточок – він тепер бачить лише кілька днів на місяць. Бо весь час мотається до бійців на схід, а потім знову на захід, до Європи, закуповуючи необхідне армії спорядження. У волонтерських колах його знають як людину, яка може дістати що завгодно за найнижчою ціною. А ще – як найбільшого постачальника якісного спорядження з-за кордону. Масляк також є координатором
львівської волонтерської групи «Допоможи фронту».
Його завжди легко впізнати за бородою та неодмінною банданою на голові. В нього є маса історій, купа ідей і бурхливий темперамент. На рукаві його оливкової куртки – особливий кольоровий шеврон, який безкоштовно створили львівськи дизайнери.
«На блокпостах це всі сприймають як якийсь особливий підрозділ. До речі, дуже добре допомагає. Розповсюдимо у Львові, порозсилаєм по всій Україні, щоб всі волонтери мали спільний знак. Він такий мирний: це рука, яка працює. Як символ волонтера з позитивним настроем, який розвозить допомогу віськовим», – пояснює Масляк. Його шеврон вже показали на «Подробицях» по Інтеру на всю країну, зробивши свого роду рекламу.
У інтерв’ю LB.ua Масляк, який був у Києві на ярмарці «Волонтерський воєнпром» 31 січня, розповів про перекупників, які заважають волонтерам, і як з ними боротися; про те, як і чому він особисто купує амуніцію за кордоном, про нечесних військових та псевдо-волонтерів, які намагаються використати його діяльність задля власного зиску.
Закордон нам допоможе
Богдане, як ти прийшов до того, щоб возити речі для армії з-за кордону?
Все від потреб виникало. Спочатку хлопці не мали що їсти. Це була ще не війна, а конфлікт на сході – так його називали. Ми розуміли, що є сепаратисти, які блокують військові частини, а в них наші хлопці, військові, які хочуть їсти. Вони просили банально воду, їжу, серветки. І ми збирали на це кошти. Потім люди почали долучатися. Ми писали тільки, що потрібно – і люди приносили. Коли віськові частини захопили, коли стався вже Слов’янськ, і ми зрозуміли, що це збройний конфлікт – виникли зовсім інші потреби. Ми дізналися, що є шалені проблеми з одягом. Спочатку я навіть не вірив, що таке може бути – це ж армія, зрештою… Я розумію, коли Майдан, добровольці, громадські формування – там все абсолютно по-іншому. Хоча тоді ще і про добровольців навіть близько мова не йшла.
По ходу формування потреб від людей я шукав, де що придбати. І, назбиравши суму, кинувся вирішувати першу проблему – це були бронежилети. Я пам’ятаю, що я за два дні назбирав на 10 штук. До мене звернулися безпосередньо з військомату и сказали, мовляв, в нас є 12 чи 13 людей, які не мають бронежилетів, чи ти чимось їм допоможеш? Я купив три, а на 10 потрібні були гроші, близько 48 тисяч гривень. І я їх назбирав. Просто ходив по вулиці з протягнутою рукою і тупо просив гроші. Підключив голову адміністрації, депутатів, не-депутатів. До всіх йшов і казав: «Хлопці, збираю гроші». – «На що?» – «На бронежилети, – кажу. – хлопці просили».
А де купував?
Купував я їх на «Бронєдвері». Бо на той час в принципі були тільки вони, або «Темп-3000». Я на «Темп-3000» звернувся, там відмовили, сказали, що в них черга. Київські друзі порадили звернутися на «Бронєдвері». На жаль, знижки я не отримав, переплатив шалені гроші.
Бо вони тебе не знали?
Я думаю, що не стільки не знали, скільки просто це комерційний проект. Я переплатив близько 1,5 тис. грн на кожному, але я їх не звинувачую. Заплатив, скільки сказали, попросив знижку – отримав лише на 2-3% меншу ціну. Ми передали ті бронежилети, дальше почалися інші проблеми: спорядження, форма, наплічники, розгрузки. Все це десь треба придбати. У профільних магазинах націнка була величезна. Я подивився на етикетку – це імпорт. Значить, у виробника воно має іншу ціну. Наскільки іншу? Задача – з’ясувати.
Бронежилети і каски були найболючішою проблемою. Нам запропонували каски в Європі по 120 євро, нові. При тому, що у Львові певні люди продавали беушні, вбиті повністю, наглухо за 80 євро – які коштували в Європі (я це вже зараз знаю) 20-30 євро. При тому казали: за що взяли, за то віддали. Бог їм суддя. Тепер розумію, що і декому з них їх там тулили по таких цінах.
Ми зібрали грошей знову, попросили та позичили в різних людей. Обіцяли, що позбираємо і віддамо. І люди позичали. Ми назбирали 24 тисячі євро і з тими грошима поїхали, не знаючи продавців. В нас був один контакт, ми на нього вийшли. Нам гарантували за тих людей.
Я три тижня сидів в Європі, чекав вказівки. Нам дурили голову: завтра-післязавтра, і так постійно. Доходило до того, що треба їхати в ту чи іншу країну – і ми їхали. Кажуть: «А от якби в нас літак був, ми б це могли з заводу вивезти». Ми й літак організували. «А якби нам тут посла, а ми б з послом це зробили». І посла організували, і машину знайшли – і нічого нема далі. А ми вже перед людьми виглядали як? Взяли гроші, а касок нема. Факт в тому, що прийшлось ці кошти забрати і шукати каски в іншому місці.
Поки я там був, зверталися військові з потребою у формі. Я почав шукати за кордоном, де ж її беруть. Знайшли людей, які нам допомогли. Це було дуже важко. Ніхто не хотів з нами спілкуватися. В основному, водили до перекупщиків, які хотіли на нас заробити, і навіть серед них українці були, які отримували від того відкат.
Та найбільш гостро стояло питання тепловізорів. От в самий перший раз я привіз 13 тепловізорів різних – «сам того нє вєдая», як кажуть. Я забрав ті гроші з касок, і просто купив на них тепловізори.
Тобто, касок ти не дочекався від тих людей, вони виявились нечесними?
Судячи з усього, так. Ми потім взяли каски, але інші, італійські каски, які в Києві продавали по 250 євро, а в Чехії вони коштували 130 євро. Я, перебуваючі в Празі, цю італійську каску вже тримав в руках. При мені приїхав чувак – спортивний костюм, загнуті пальці. Поки я думав, він забрав партію по 130 євро – при тому, що я вже домовився по 120. Я йому пропоную: «Давай об’еднаєм зусілля, купимо дешевше на 10 євро. Там 200 касок, це дві штуки євро – зайвими не будуть». Але він «впав на мороз» і поїхав, зрештою.
Проходить тиждень, я в інтернеті бачу, що радіо «Львівська хвиля» закупило італійські каски по 3,5 тисяч гривень – це було 250 євро. Дивлюсь – а це ті каски, що при мені брали. Мене рве просто, рве від того, що ця собака – інакше його не назвеш – просто взяла і тупо перевізши ті каски в два рази дорожче продає!
Я пишу гнівний пост: «Народ, це, блін, спекулянти. Ці каски коштують тут по 130 євро, не торгуючись. І ви купуєте по 250?». Просто не з позиції, що ви зробили, от які ви погані, а з позиції, що це спекулянт. Набийте йому морду, грубо кажучи. Тоді я отримав негатив від Тополі (лідер гурту «Антитіла» – LB.ua), ледь не посварився з ним, бо він почав мені: «Ти багато говориш, а нічого не привозиш». Бо три тижні я сидів з тими касками, які обіцяв привезти і не привіз. Це вони знали. Пізніше ми познайомилися з ним, порядний хлопець.
Натомість, привіз тепловізори. Але чому ти не взяв ті каски в Празі?
По-перше, це був другий клас, я знав, що вони не зовсім підходили. Але після того поїхав і купив одну за 150 євро, за роздрібною ціною. Ми їдемо в тир, де ту каску прострілюють мені наскрізь. Я показую відео, фотографію – ця каска прострілюється. Але мені кажуть: віськові їх прострілювали, вони добрі. Я в шоці. Кажу, народ, якщо така справа, і віськові гарантують, що вони їм підходять – каски є, по 130. Дешевше вже не віддають, бо пішов шалений попит. Ми берем 130 касок. Паралельно я ще заводжу якесь спорядження: спальники, форму і так далі, все це набагато дешевше. Ми завозим ці каски – і збиваємо ціну. Реально каски завезлись із метою збиття ціни. І ми успішно їх розпродали між волонтерами.
Ті італійські каски досі ходять по Україні. Їх в Україну завезли, по моїй інформації, близько 5000 штук. Я розумію, що це шалені гроші, і, відповідно, я став ворогом тих людей, які на цьому заробляють.
Скажімо, в Україну зараз я завожу тепловізори за найменшою ціною, по 2700-2800 євро, в залежності від певних умов. Це дешевше, ніж на ринку в Україні. Тому багато волонтерських організацій звертаються до мене за допомогою в придбанні «тепла». Серед них і «Повернись живим» і група Романа Доника. Між волонтерами є, слава Богу, таке застереження на сьогоднішній день, що один одного перевіряє – це правильно, зрештою.
Таким чином, я елементарно взяв ціну спорядження і ринок в Україні, і вирахував, скільки грошей можна зекономити. Я почав демпінгувати, збивати ціни в Європі. Мене вже знали і почали довіряти – якась частина людей. Я казав: «Я приїжджаю до тебе з грошима, мені цікаво в тебе купити, а тобі цікаво продати. Та мені не цікаво переплатити. Я в тебе раз куплю, але я відмовлюся завтра. Я все рівно буду шукати дешевше, і, повір, знайду. Так може, тобі простіше заробити менше, але заробити, а мені буде простіше не шукати – і ми полегшимо один одному життя». І в комусь зрозуміння знаходив. Відповідно, почали ціни падати. Втім, все рівно спекулювали.
В якийсь момент я перестав ділитися контактами продавців з будь-ким.
Чому це сталося?
Був випадок з тактичними окулярами Bolle – за це взагалі розстрілювати треба. Я їх замовив тисячу штук на 10 тисяч євро в Чехії. Ціна – 10 євро, а ринок в нас в Україні – 60. Нема сенсу ще кудась їхати, витрачати час, зусилля і гроші.
Але я приїжджаю за окулярами, і я спостерігаю, що 250 штук моїх з тисячі окулярів немає. І я: «Блін, Павєл, ти чого?» – з претензією. А він стоїть такий, знаєш, з усмішкою: «А окуляри вже не 10, окуляри я по 20 віддам». – «Ми ж домовлялися!». – «Нє, ви тут розказуєте – війна, ви тут патріоти. А люди з Києва приїхали, і в мене 250 штук по 30 євро купили. То я тобі ще дешевше віддаю, бо вони казали, що все заберуть. Я тобі добре роблю». І мене починає крити. Бо приїхали елементарні бариги, інакше їх не назвеш, які просто в Україні мінімум по 60 продадуть – їм вигідно, звичайно, 30 євро вони заробляють. Вони завжди ставлять в 3-5 разів вищу ціну.
Пізніше я поїхав в Німеччину, знайшов місце, де він купив, цю цепочку вирахував. Він їх по 4,5 євро купив! Річ в тому, що ті окуляри зняті з виробництва. І він заробив на мені на 1000 штук – от можеш собі уявити. Я тоді був змушений заплатити по 20 євро.
Але була основна задача – максимально збити ціну, щоб ринок врегулювати. Якщо ти починаєш завозити дешевше – ти автоматично опускаєш ринок, або його насичуєш тою кількістю спорядження, що воно вже стає незатребуване десь в магазинах.
Самі магазини мали б давати адекватно ціну. Давайте вже згуртуємося навколо проблеми і вирішимо її? Ви або патріоти своєї країни, або бариги. На кому заробляти, на тих пацанах? На твоїх друзях, колегах? Вони пішли ложити голови за нас з тобою, а ми на цьому маєм заробляти гроші? Тому в мене надзвичайно негативне ставлення, коли я розумію, що люди втричі дорожче кажуть, ніж воно б мало коштувати. Я ще розумію, коли є адекватна націнка за логістику та інші витрати, які ти маєш перекрити.
Волонтери зі всієї України зі мною спілкуються – я їм віддаю по тих цінах, що беру, за мінусом якихось витрат. А були товари і спорядження, які віддавав в мінус – бо там в мене вийшло, там перекрилося. Я старався тримати так, щоб воно було вигідно всім. Бувало таке, що віддавав волонтерам задарма, коли грошей не було, а треба категорично.
Правила волонтера
Це основний напрямок твоєї роботи – привезення з-за кордону спорядження?
Так, в мене життя стало на колесах, а тепер вже й на крилах час від часу. Я десь тиждень там – тиждень там. Тобто, схід-захід. Вдома буваю день-два. Особливо останнім часом, бо власне почали займатися більше тепловізорами. Формою більше-менш вже забезпечили, продуктами взагалі повністю. Лишилося власне питання оптики і тепловізорів. І це постійно нищиться, це постійно потрібно. І також, нажаль, багато на перепродаж хочуть взяти.
А як ти перевіряєш людей, які до тебе звертаються?
Я волонтерам запитання задаю: куди це береш? Кому даєш? Яка бригада? Командир? Батальон? Прізвище? По-перше, виявляються нечесні волонтери, які просто тупо на цьому хочуть заробити. В мене один випадок перепродажу десь виник, коли чоловік використав чужі працю і зусилля, продав волонтерам – але на цьому пару рублів собі заробив. Я тепер максимально стараюся перевіряти. По-друге, я 3-4 випадка дублювання виявив, коли в ті частини, куди я вже завіз техніку, люди на те ж саме збирали гроші, і не знали, воно що вже є.
Немає координації на сьогоднішній день. От ми говорили з Дейнегою (Віталій Дейнега, координатор групи «Повернись живим» – ред.) на виставці – ми стикаємося з цим постійно, що він, що я. І ми вирішили, що треба десь зустрічатися, говорити, робити якусь табличку спільну, хто забезпечений і в якій кількості тепловізорами, щоб це було доступно. Оскільки так виявилося, що я і він найбільше в Україну завозимо тепловізорів.
Як ти спілкуєшся за кордоном з людьми, домовляєшся? Ти володієш декількома мовами або тільки англійською?
Банально володію перфектно українською мовою і все. Знаю ще трохи польську (сміється – LB.ua).
Почекай. А як же ти зараз ведеш переговори з Францією, з Голандією?
Не знаючи англійської мови досконало – десь так, поверхневі знання – я умудряюся знаходити людей, які її знають. І вони мені допомагають.
Прямо на місці?
Так. Люди, які хочуть допомогти, завжди знаходяться, за що їм низький уклін, бо, насправді, без них для мене це була б катастрофа – щось зробити. Дехто вважає за честь допомогти. Самі дзвонять і пишуть: «Ви приїдьте, ми тим і тим допоможемо». Бо вони не мають змоги приїхати сюди, чи воювати, чи займатися волонтерством. Там вони як відрізані від світу, і коли взнають, що я їду туди, чи я вже там – дуже багато людей пропонує свої послуги. І насправді, це корисно і позитивно.
“А найважливіше, я тобі скажу, я дякую Путіну – це красавєц. Йому треба поставити пам’ятник на місці Леніна. Я поясню, за що. За те, що він об’єднав всіх українців в світі в одне ціле. Якщо вчора кожен собі тримався окремо, то тепер маса українців об’єднується навколо однієї проблеми, навколо України. І вони готові максимально видати, зробити те, що вони можуть у своїх межах – лиш би допомогти, бути корисним в тому чи іншому.”
В мене сьогодні знайдуться навіть в Канаді друзі, які мене не знають фізично, але готові мені допомогти. Остання поїздка була Бельгія-Голландія. Я людину в перший раз побачив – а вона знає вже мене з певних рекомендацій. Поїхав, переклав, поговорив, запропонував свої послуги. І я тепер знаю, що в мене є людина, на яку я можу покластися, і яка може допомогти навіть в закупівлі, якщо виникне потреба. І в Німеччині люди самі на мене вийшли і запропонували свої послуги. Тепер я знаю, що в будь-який час дня і ночі я можу приїхати в Німеччину, і мене приймуть. І люди, які зі мною будуть – вони будуть нагодовані і положуть їх спати. А в Польщу я зараз навіть можу не їздити. Я кажу: мені треба те і те, і де воно знаходиться. І є люди, які привозять це.
Що цікавого ти завозиш, окрім тепловізорів? Були якісь незвичайні речі?
Тактичне спорядження, в основному. Є багато цікавого, таких речей, які в нас в 3-4 рази дорожче продаються. Скажімо, я завіз компаси по 9 євро – а їхня ціна в нас ледь не 20. Артилерія занила прямо, і розвідка плаче – бо вони надзвичайно хороші. Я в компасах, відверто, мало що розбираюся. Обіцяли хлопці: «Приїдеш до нас – ми тебе навчимо, як ними користуватися».
Були такі речі, які ти привіз, а не розпродав?
Так. Розумієш, дуже багато людей мені пише. Я не встигаю відповідати. В мене був рекорд, здається, 150 дзвінків за день – десь так до 4-ї години по обіді. Це був вибух мозку. Я в результаті телефон ввечері кинув об стінку, бо я не витримав просто фізичного й морального навантаження. Мозок не справився з тою кількістю інформації, яку отримував.
До того був запит – я привіз щось 10 чи 20 кікіморок. Більше я не вважав за потрібне: моїм треба було 5 штук, а решта – волонтерам показати-роздати. Їх розібрали в один день. Побачили, розхапали. Я запостив, що є кікімори – і тут пішло, що от «нам треба, давайте везіть». І я порахував, що близько 100 кікімор треба завезти. Кажу: спробую, знайду. Я їх привіз, а люди тим часом вирішили, що шити теж добре. А їх готові тим часом в Україні по 60 євро продавали.
Раптом я не зміг згадати, хто в мене просив кікімори. Я просто забув. А знайти у FB нереально в тій кількості повідомлень. Я пробував, шукав. Якби ще знав, де шукати, хоча б по прізвищам… Тепер вони просто лежать, і такого спорядження іноді багато пропадає. Я кажу: стоп. На свій розсуд буду брати або не брати. Є таке, нікуди від того не дінешся. А мені просто прикро, бо гроші заморожені. Це близько 3 тисяч євро – я б краще тепловізор закупив.
З тих пір працюєш з передоплатою?
Лише по окремих речах. В основному, це тепловізори. Коли беру передплату, я знаю чітко, що товар є, він на мене чекає, тоді можу взяти гроші. В іншому разі не беру категорично грошей наперед.
Я стикнувся з проблемою спальників – їхня ціна в Голландії 6,5 євро. Нам з дорогою, зі всім вийшло десь до 8 євро – коли їх по 15 продавали в Україні. Ми їх завезли 1200 штук. Їх розібрали буквально за 2 дня – хто мав гроші, ті дали, а хто не мав, я просто позичив. Десь знайшов кошти, завезли, бо я знав чітко, що ті спальники вже є. Ми роздали їх. Наступна партія була пізніше. Ми хотіли їх брати, і я був на сході – дав підтвердження, кажу: «Замовляйте, ми їх берем». Бо спочатку я був не впевнений в якості, а після отримав кучу позитивних відгуків: супер, клас, дешево, сердито і виконує свою роль. І тут раз, приходить повідомлення: «Ваших спальників немає». Приїхали бариги і викупили всі спальники, які успішно тепер продаються в Україні по 15 євро – для армії. В Києві та на Закарпатті.
А як ти узнав, що це ті самі спальники?
Мені київські волонтери фото скидали. Але ми все ж таки знайшли знов ті спальники, іншу партію вже. І я сподіваюсь, що вони по 7-8 євро в Україну попадуть. Як тільки їх отримаю, тоді я зможу взяти кошти наперед, як гарантію, що люди це заберуть. А другий момент – все-таки, це оборотні кошти, я не завжди їх маю достатньо.
Але зараз основний напрямок – технологічні речі. Оптика, прилади нічного бачення, тепловізори, тактичне спорядження, яке просто необхідне, воно полегшує військовим бій. До речі, також взуття. Попали ми на хороші берці. Умовно 1000 з чимось штук я завіз американських берців, які тут же в Києві продаються вдвічі, втричі дорожче.
Ти казав про велику партію рацій, які зараз замовив – але волонтери доповіли, що рації (а також каски, бронежилети) є на складах Міноборони, або вже замовлені і ось-ось надійдуть.
В МО бронежилети є, каски є. Але каски, виявляється, не всі кевларові чомусь. А за рації взагалі ще ніхто не чув. Навіть військові ще не знали, що рації є. От я це почув ось буквально сьогодні від тебе (31 січня – ред.), що хтось це сказав. А чому це не доноситься до всіх волонтерів? Бо ми, наприклад, цього тижня замовили 300 рацій. І наступне, дуже важливе питання, коли і кому воно попаде, і в якій кількості. Якщо це буде рація на підрозділ, на роту, чи на батальйон – це одне. А коли буде кожному в руки, це буде зовсім інше. Зв’язок повинен мати кожен солдат, а не один на всю роту.
Якби тобі запропонували попрацювати в Міноборони, ти б пішов?
Мені треба зрозуміти, перше, які задачі я там маю виконувати, і друге, наскільки готова ця ж сама влада – міністерство – міняти правила, по яким вони все життя звикли робити. Наскільки я матиму вплив на зміну цих правил? Бо я впевнений, що запрошення волонтерів в Міністерство – це просто жирна «галочка» поставлена: от дивіться – ми тут відкриті, щось робим.
От хтось відчув ефективність від волонтерів в Міноборони? Напевно, вони щось роблять, метаються з кабінету в кабінет, і, можливо, щось відбувається – просто не видно цього. Втім, якщо мені хтось пояснить, що цього не видно, але воно виллється потім в результат, то я готовий пахати. А гра на публіку мені не цікава абсолютно.
А як можна досягти найбільшого результату у забезпеченні армії?
Давай розберемось. В МОУ напрацьований механізм все життя, що солдат має отримувати одну форму, згідно їхніх ГОСТів – і ми не можем від нього відійти, бо це кримінальна справа. Народ, а що важко оцей от папір змінити? Потрібна лише політична воля керівництва. Нам потрібно, щоб солдат мав певні речі. Ті речі повинні десь закуплятися. Значить, той ГОСТ треба міняти, і правила міняти. І вони міняються – тільки треба мати бажання.
“Хто відповідає за затвердження даної форми, в якій ходять солдати? Він затвердив, поставив печатку під формою, яка непридатна для військового. Значить, є два варіанта. Вдягаєш, пензлюєш на фронт в ній. Як солдат, рядовий, а не генерал, який ходить там пузатий в кепці, і його обслуговують. Або сідаєш в тюрму з конфіскацією майна, всього повністю. В любому випадку, це є зрада. Не можна назвати це помилкою. Раз помилилися, два, а якщо систематично?”
Частина промисловості має бути направлена на потреби військових. Треба розробляти концепт виробництва в Україні. Нафіга вивозити стільки грошей за кордон?
Я розумію, що є речі, які списані, і їх дешевше собівартості навіть можна закупити. Якщо вони якісно підходять, значить їх можна купити, завезти. Це ж робиться елементарно. Я не вірю, щоб завезти з-за кордону той же БТР – це для держави якась надзвичайна проблема.
До речі, важлива тема. А як саме ти провозиш всі ці великі партії речей через кордон?
Є багато історій. Одного разу мене трохи не арештували. Ми тільки приїхали з-за кордону, розвантажилися. Сидів вдома, була субота, і раптом дзвінок: нам привезли каски. 100 штук по 130 євро, британські, нові. Ми терміново знайшли гроші: 10 тисяч позичили, три я своїх вбухав. Приїхали за ними до Польщі через кордон. Але можна було перевозити лише одну каску в руках. Мені кажуть: «Занесіть десь на склад, заховайте». А я взагалі там складів не знаю. Тоді товариш, Ярослав пропонує: «А може, спробуєм пронести?»
Ми купили 6 клітчастих сумок. Перший пішов з двома сумками. Динь-динь, пройшов. Давай другий. А там була черга людей, і другий між людей також пройшов нормально. А слідом я – а там жодної людини у черзі. Я починаю йти, а воно важке, само собою, починаю зачіпатись за кожну цю рейку.
І тут прикордонник, поляк, каже: «Відкрийте сумку». Я на 3 см відкриваю. Він так на мене дивиться і каже: «Більше відкрий». Він раз – туди, а там каски. І він на мене такий, знаєш, типу, «нафіга я взагалі дивився в ту сумку», – весь його погляд виражає. Він каже: «Цо то єст?» – «Те, що ти бачиш». Він голову опустив, думає, що робити. А паспорт мій лежить. І я вже думав лягати на ті каски, робити скандал – розстрілюйте мене, я їх не віддам. Бо 40 касок – це забагато. Там 4 з чимось тисячі євро, мені не цікаво їх втратити. А він каже: «Одна каска – одна людина». – «Окей, я повертаюсь назад». Віддає мені паспорт мовчки. Я мовчки з тими сумками назад. Коротше, злетілися митники, прикордонники туди, і я зрозумів, що мені – труба. В мене шанс: або втікати звідти, або пробувати по одній. Щастя, що вони ще не пішли за мною – бо я кордон не перетнув. Як мені пояснили, це місяць тюрьми як мінімум. Це балістичне спорядження, і він ще зі мною лояльно поступив.
То як ти переніс їх?
Я кожного чоловіка, який йшов, просив взяти по касці. Нашим подзвонив: зустрічайте. І уяви: поляки помагали мені проносити, наші відмовлялись.
Іде молодий чоловік. Кажу: “Ти українець?” – він: «Ну, вродє українець». – Кажу, поможи каску взяти, будь-ласка. Там за 100 метрів наші стоять на вході. – “Я не маю часу.” – “Я кажу, ти, блін, точно вродє українець. Якби ти був українцем, то взяв би”. А слідом іде поляк. Питається, що то в мене. Я кажу, каска. «О, то для армії?», – каже. – «Так, для армії». – «Давай, я поможу». Знаєш, в чому вся суть? Цю каску вони мають віддати. Але якщо він візьме в сумку, запхає і пройде повз – мої ж друзі не знають, кому я даю каски. Спочатку я вагався, а раптом пропаде? Віддасть – не віддасть. Так він ще кількох поляків зупинив. Пояснив: «То для хлопака, який з тим Путіним, курва, воює». Раптом вже всі з касками стоять в черзі, знаєш – ті вже поляки там хай підняли. Пронесли всі мої каски. Я в результаті з однією йду. Відкриваю сумку. «Що там?», – каже. «Каска. Одна». – «Іди». Ми день втратили. Це був неоправданний, як на мене, ризик. 120 касок – ми не мали права ризикувати. Але знову ж таки, хто не ризикує, той не п’є шампанського.
А зараз легше перевозити, переносити певні речі?
Загалом, так само. Кожного разу якісь проблеми виникали. Випадків трапляється багато, і хабарі беруть, а наші дають. То ми вже зрозуміли, що треба робити трошки правильніше, не просто «на ура» їхати. Тепер ми попереджуємо, що ми їдем. Ми маємо контакти, які нам помагають. І наша сторона сприяє.
Були якісь проблеми з військовими при передачі спорядження?
Дуже багато спекуляцій серед солдатів. Є ті, що взагалі навіть не збираються їхати в АТО, але за честь мають взяти в нас форму. Багато різних генералів-підполковників за цим приходять. Частина з них чесно готова заплатити за це гроші. А є такі, що хочуть просто: «Одєньтє мєня по-модному». З тим прийшов один військовий комісар. Він навіть не знав, чого саме хоче – просто щоб не виглядати як бомж. Я кажу: «Так ти довів армію до бомжатніка, а тепер хочеш на халяву одягнуться? Пішов геть звідси».
Буває різка розмова. А буває, я, навпаки, бачу, що бойовий офіцер, який адекватно розуміє, що йому потрібно. Він відправляється в зону АТО: «Я задарма не хочу, я готовий купити». В результаті отримує все абсолютно задарма, тому що людина адекватно оцінює ситуацію.
Зрештою, ми прийняли рішення, що видавати форму будемо точково, тільки тим, за яких хтось рекомендує. А в іншому випадку ми безпосередньо спілкуватимемося і з солдатами, і з командирами. Ми приїхали – командир зобов’язаний розписати кількість потрібного спорядження, що їм потрібно. А ми маємо це розглянути і подивиться, що ми з цього можем, які кошти в нас на це є.
Дехто з командирів не дає цих списків. От ми прийшли до командира, а він нас послав під три чорти і сказав, що він полетить з посади.
За що?
За те, що він поставить печатку і напише, що їм треба. Питаю хлопців: «То у вас все є, виявляється?» – «Тіпа, так. А що нам робити?» Моя відповідь: розстріляйте командира. Нафіг вам той командир, який не дбає за своїх хлопців? Тупо поставте і розстріляйте. «А він звертався в Міноборони?» – «Ні». – «Так чекайте, він ні туди не хоче звертатись, ані сюди».
А на початку взагалі класика була. Комбат – я матюкнуся, бо це оригінал – сказав солдатам: “Пи**уйте до волонтерів”. Прямі слова, які передали. Ти можеш собі уявити стан воїна, бійця? Я боєць, я прийшов служити, а мене посилають. Умовно, тобі тут нічого не дадуть – на тобі автомат, іди вмирай в окоп. Може, кажу, простіше тоді хлопців зразу тут розстрілювати? Чого їх туди посилати?
І мене дуже це крило. Я сварився з людьми, з чиновниками на цю тему.
Східний екстрім
Що найбільше запам’яталося з поїздок на схід?
Зеленопілля. Коли почався «зеленопільський котел», ми мали там бути. Нас Бог вберіг три рази. У нас був цілий бус особистих передач – оскільки там воювали львівяни, а туди ніхто не доїжджав. І ми чомусь вирішили, що прорвемось. Спочатку затрималися, очікуючи посилки, і не прибули вчасно – у той день якраз почалися обстріли «Градами». Потім залишилися на ніч на блокпосту поблизу Амвросіївки, коли її «накрило» артилерієй. Потім ледь не попали під обстріл під Сонцево. Ми й в Слов’янську були в той період.
Там теж не без пригод?
Так, ночували в санаторії, де раніше жили сепаратисти. Нас приймали тоді чи то 93, чи 95 бригада, і «Правий сектор». По 19 років пацани – і ти розумієш, що це може бути останній день в їх житті. Блін, це треба перебороти в собі, щоб зрозуміти.
“Але дух бійців, от тих молодих пацанів – це треба пережити. Вони на тебе дивляться, що вони роблять правильно: «Раз до нас їздять, раз нас підтримує народ, значить, ми потрібні». Надзвичайно зле, коли їх там лишаєш, фактично, прощаєшся з ними і ти розумієш, що… в мене вже кілька випадків таких, коли пацанів більш не бачив.”
Нас поселили. Друга година ночі, я виходжу на балкон, вмикаю тепловізор: «А подивлюся я, як воно там наблюдається». І після двох хвилин споглядання я починаю розуміти, що на мене хтось може дивитися. А потім згадав, що нам сказали: «Ви на балконі, там де вікна, не стійте – в принципі, ще пострілюють». Я дивлюся і розумію, що хтось навпроти може дивитися на мене. А ще вийшов товариш, Ярослав, і каже: «Дай подивитись». Я кажу, Слава, а ти взагалі-то розумієш, що на нас можуть зараз цілитись? І він: «Твою мать, блін, точно». Я не робив різких рухів, мовчки, задом, помаленьку-помаленьку. А потім заходим, тільки шух – і впали в ліжко. Кажу: два придурка вийшли в Слов’янську на третьому поверсі – чи не побачимо ми в тепловізор сепаратиста, а такий же самий дивиться на нас.
Після Зеленопілля було жахливо. Ти з людьми з спілкувався – дзвониш, і раптом тобі кажуть, що вже немає їх. Так одного разу зателефонували мені на мобільний, спитали, хто я – а я номер не впізнав. Назвали прізвище. Сиджу-згадую, прізвище знайоме. А в мене в компі записи велись. І мене щось як встрілило, знаєш. Я раз – в запис. Такий-то, якийсь боєць. Я дзвоню на цей телефон, кажу: «Я знаю, це ви, напевно, такий-то?» – «Та ні, я його тато. Але…» – Я кажу: «Кажіть, може щось передати потрібно?». – «Ні-ні, я просто дзвоню з телефону сина, він загинув. Помер в госпіталі від ран». І ще каже: «Я вам там передавав посилки, одна дійшла, а друга десь там загубилася походу по дорозі». Я пробував пояснити, що це не грає жодної ролі, я знав, що там таке сталося… Найбільш болюче було те, що через місяць померла його дружина. Вона була вагітна, і не перенесла просто цього горя.
“Такі болючі, трагічні моменти морально дуже важко переносяться. Тому єдине правило, що я собі фактично завів – не прив’язуватись до людей, яким ти помагаєш. Прив’язуватися категорично не можна. Тому що це дуже боляче потім – ти їх рахуєш вже своїми братами, сестрами, близькими.”
Вдається не прив’язуватися?
Не завжди. Але стараюся. Просто це є солдат, якому треба помогти. Все.
А кому ти зараз найбільше допомагаєш, з якими підрозділами працюєш?
А я не розділяю. Скажімо, мій стиль волонтерства полягає в тому, що я не маю улюбленців. В мене немає такого: «свій-чужий». Часто батьки звертаються за допомогою для своїх синів на війні. Дуже ображає, коли вони питаються, скільки що коштує, сують гроші. Я починаю просто верещати: «Народ, майте хоч повагу до тої праці, що я роблю». – «Ми не хотіли вас образити». Я кажу: «Ви вже образили мене. Назвавши мене продавцем, торговцем, ви мене не то що принизили, а просто вибили з колії. Якщо ви бачите, що я щось продаю, то я продаю волонтеру. А волонтер, який збирає гроші, має їх потратити на це спорядження – цільово, як він їх зібрав». Були особливо настирні. Я казав їм: «Якщо хочете допомогти, просто залиште ту суму грошей, яку вважаєте за потрібне, я запишу як вашу пожертву в одну спільну справу».
Як ти взагалі зайнявся волонтерством?
Мабуть, з перших днів, як узнав, що є потреби в армії. Наша група “Допоможи фронту” – це більшість майданівці. Ми з самого початку зібралися троє-четверо людей. Задача була – максимально об’єднати існуючи маленькі групи людей, які допомагали армії, в одну велику потужну групу, і всі зусилля сконцентрувати в одному напрямку.
Фактично з квітня-травня так і закрутилося, процес пішов сам по собі. Раптом я зрозумів, що це займає 90% часу. В мене натура дурна: є мета – її треба досягнути. І так пхаєш, ідеш-ідеш. Якщо спочатку вдома робили зауваження: «Ти з Майдану вдома не був, і ще далі не вдома», то тепер вже всі приєдналися з розумінням і запитанням: «Коли будеш?». За що їм величезне дякую, вони весь бізнес на своїх плечах тримають.
Що найскладніше для тебе у волонтерстві?
Не скільки складно, скільки не любимо. За все треба звітуватися. Найнелюбиміша моя справа. Це займає купу часу фактично. Бо це ж треба і фотозвіт якийсь зробити. Потім дуже багато фотографій, які я просто не встигаю виставляти, і не маю бажання, якщо відверто. Найганебніша для мене справа – це фотографувати солдатів с певними речами. Одне діло, коли ти з ними спілкуєшся, ти вже фотографуєшся з ними як з друзями, а друге діло, коли виконуєш рутинну роботу. Треба зафіксувати факт отримання хлопцями певних речей, починаючи від спорядження, закінчуючи дорогими якимись приладами.
***
Група “Допоможи фронту” збирає кошти на придбання амуніції для військових та добровольчих батальонів в зоні АТО. Реквізити волонтерів – картки Приватбанку:
5168 7420 1409 6287, Глотов Сергій – найнагальніші потреби;
6762 4683 1016 7170, Масляк Богдан – ДАЛЬНОМІРИ для арти 80-ки;
4149 4978 0011 4789 Возняк (Лучкевич) Любов – теплий одяг і взуття;
4731 2171 0235 4048. Микитюк Наталя – медичні потреби для зони АТО;
5168 7553 7729 1386 Богдан Дідич – цілеві збірки 24 бригада, самохідний дивізіон і снайпери 80-ки.
